Чорнобильські дзвони

Минають дні, місяці, роки з пам’ятної квітневої ночі 1986 року, коли сталася аварія на четвертому блоці Чорнобильської АЕС. Чорнобильська трагедія не могла пройти повз душу кожної людини. І скільки б не минуло часу, які б епохальні події не відбувалися в майбутньому, земля і людська пам'ять завжди берегтимуть в собі невигойні зарубки атомного болю і вогню.

У нашому мальовничому селі Біленьке також проживає відважна людина, яка одна із перших стала свідком тих страшних подій ліквідації пам’ятної аварії, яка рятувала світ від напасті, боролася за майбутнє своє і своїх нащадків. Це наш односельчанин Паршин Геннадій Михайлович. Народився в 1968 році у Ставропільському краї, в 6 років разом з мамою переїхав до України, в рідне село Біленьке. Після закінчення школи та Запорізького технікуму автомобільного транспорту, був покликаний в армію на строкову службу в навчальну частину до Мінського оперативного полку. Служба тільки починалася. . А далі Гомельська область, Брагінський район, село Савичи, що знаходиться в десяти кілометрах від Чорнобиля.

Геннадій згадує: « На дворі була весна 1986 року. Радіації десь до восьми   мілірентген. Чим далі в ліс - тим вища радіація. Зразу ж нам сказали: «Води не пить! Це перш за все! Будуть гриби. Грибів - не їсти! Рибу - можна ловить, але випускайте. Якщо хто не вірить, то поміряйте радіацію». Весь час, з першого дня, завдання стояло таке: охорона десятикілометрової зони навколо Чорнобильської станції, дезактивація території. Знімали шар ґрунту і  вивозили. Ясно, що через дві доби знову шар ґрунту ставав радіоактивним.

Вразило дещо. Входиш в село - там нова школа побудована, все нове, але ходять тільки свині, гуси, кури, а людей немає, взагалі немає людей…  Всі були попереджені, командири в тому числі, що вони несуть повну відповідальність за те, щоб весь склад, ввірений їм, обов’язково був у респіраторах. На той час у повітрі ще було достатньо йоду, то респіратори через два-три дні ставали з білих рожевими, ніби марганцівка. Всі ми думали, що це незабаром скінчиться….

Зараз з нашої роти призиву 1986 року залишилася приблизно третина. Адже багатьом не було і 40-ка, коли їх не стало. Молоді, хороші хлопці були, веселі… Що нам говорили, то ми й робили. Бувало і голову сували, куди не потрібно, і виконували чесно свій обов’язок.»!

Насправді все було набагато страшніше, але вони не здалися, вони домоглися свого і сьогодні ми їм повинні дякувати, брати приклад і сподіватися, що цього більше ніколи не станеться і ми не знатимемо тих страшних подій на яву, а пам’ятатимемо тільки спогади і ще не одну сотню літ відчуватимемо на собі тяжкі наслідки цієї аварії.

На сьогодні Геннадій має дружню родину (жінка Оксана працює в школі, донька Валерія проживає в Ізраїлі та працює в Міжнародній туристичній кампанії). Має 2 групу інвалідності, адже служба в Чорнобильській зоні залишила свій слід на здоров’ї чоловіка на все життя. Односельці відгукуються про нього як про працьовиту, мужню, добру , відповідальну людину з почуттям гумору.

Ми низько схиляємо голови перед ліквідаторами чорнобильської катастрофи. Велика Вам подяка! Нехай будуть вдячні та уважні люди до вас, щодня, щохвилини, завжди!

Анастасія Новосьолова